IV Міжнародна науково-практична конференція «Social communications
in the conditions of globalization of society: challenges and prospects», 23-25
вересня 2024 р., Ліон, Франція
ДЕЗІНФОРМАЦІЯ ТА ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ:
ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПОШИРЕННЯ ХИБНИХ ВІДОМОСТЕЙ
Михайло Саліта
магістр бібліотекознавства та інформаційної науки
(Інститут Пратт),
магістр освіти (Університет Туро),
сертифікований тренер з білінгвальної
освіти та поведінкового аналізу
магістрант Одеської юридичної академії,
спеціальності “Міжнародне та європейське право
Прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль зазначив, що демократія
найгірша з форм правління, якщо не рахувати всіх інших. Саме за демократії
здійснюється один із найважливіших принципів свободи людини – мати доступ
до об’єктивної інформації. Дезінформація, що є антиподом інформації, не
дозволяє людині розвиватися як особистості, обмежує її свободу вибору,
позбавляє права і можливості прийняття ним рішень на підставі аналізу
об’єктивних даних. Саме дезінформація заганяє особистість у «стадо», робить
його різним маніпуляціям, що легко піддається, а, значить, покірним і
керованим. І, як наслідок, саме тотальна дезінформація стала основним засобом
управління масами у всіх без винятку тоталітарних режимах. Наочним
прикладом цього була фашистська Німеччина. Чим жахливіша брехня, тим
легше в неї вірять маси – цинічно заявляв рейх-міністр пропаганди Генріх
Гімлер.
І саме брехня – фундамент дезінформації – зробила з народу Німеччини
покірне та агресивне стадо. Як наслідок – німці третього Рейху не мали ні прав,
ні свобод, ні вибору.
Дуже показовим було маніпулювання людьми, обдуреними та заляканими
тотальною дезінформацією й у СРСР, де особистість придушувалася, інколи ж і
просто знищувалася на користь колективу. Жити в суспільстві і бути вільним
від суспільства не можна – це ленінське гасло позбавляло індивіда свободи
особистості і права висловлювати думку, відмінну від думки більшості. У СРСР
дезінформація була зведена в ранг Абсолюту і іноді прямувала на окремі групи,
спільноти і навіть національності.
Так, у вісімдесятих роках минулого століття, за завданням Політбюро ЦК КПРС КДБ почало поширювати чутки про єврейські погроми, які готуються українськими націоналістами по всій країні.
Ця дезінформація завзято дублювалася, начебто, незалежними джерелами –
міліцією, партійними функціонерами на підприємствах, громадськими
активістами.
Радянський Союз був уже на межі розвалу і багатьом євреям ця брехня
здавалася правдоподібною. І тут стався той поодинокий випадок, коли
дезінформація комуністів збіглася з інтересами спецслужб західних демократій.
Одні хотіли позбутися масового порядку євреїв, інші підштовхнути їх до
еміграції з країни. Це й визначило другу масову хвилю від’їзду євреїв із СРСР
США, Ізраїль, а пізніше до Німеччини.
Так, дезінформація позбавила євреїв
головного права – права свободи вибору. Основне право особистості.
Російська федерація як потворний зліпок СРСР спробувала розіграти
«єврейську карту», щоб виправдати агресію проти України. Захист інтересів
російськомовного населення від «фашистського» уряду України здався їм
недостатньо вагомим, і вони спробували нав’язати світові тему тотального
антисемітизму в Україні.
Так, у 2014 році російська пропаганда активно поширювала чутки про
нібито антисемітські напади та погроми, які скоюють українські націоналісти,
щоб дискредитувати Україну та виправдати російську інтервенцію. Одним із
прикладів таких маніпуляцій була заява про те, що ультраправі групи, такі як
“Правий сектор”, нібито влаштували масові напади на єврейську громаду в
Одесі, що включало осквернення пам’ятників та напади на євреїв. Ці заяви
поширювалися російськими державними ЗМІ, такими як “Известия” та
“LifeNews”, але були оперативно спростовані єврейською громадою Одеси та
іншими офіційними особами.
Офіційні представники єврейської громади, включаючи її прес-секретаря
Берла Капулкіна та Головного рабина Одеси Авраама Вольфа, заявили, що
жодних подібних інцидентів не відбувалося. Вони зазначили, що заяви про
єврейські погроми є фальсифікацією та частиною пропагандистської кампанії.
Капулкін підкреслив, що людина, яка представлялася лідером єврейської
громади і робила такі заяви, не мала до неї жодного відношення і, швидше за
все, просто вигадана особа.
Ці події також привернули увагу міжнародних організацій, як-от ОБСЄ. У
своїй доповіді організація наголошувала на тому, що не було зафіксовано
жодного підтвердженого випадку антисемітських погромів, як це
стверджувалося в російській пресі. ОБСЄ та інші міжнародні спостерігачі
неодноразово заперечували подібні заяви, підтверджуючи, що вони були
частиною дезінформаційної кампанії рф.
Російська дезінформація не мала жодного впливу на світову спільноту,
проте завдала значних моральних збитків як єврейській, так і українській
громадам.
У цій статті розглядаються основні механізми захисту прав людини в
умовах дезінформації, а також можливості компенсації за заподіяну моральну
шкоду.
Дезінформація, спрямована на створення хибних уявлень про цілих
етнічних чи релігійних груп, є формою порушення прав людини. У разі
поширення хибних чуток про погроми є розпалювання ненависті і
дискримінації.
Неправдиві звинувачення можуть сприяти створенню негативного образу
певних груп, що веде до дискримінації та порушення права на рівність та
захист від дискримінації.
- підрив соціальної стабільності.
Дезінформація може спричинити конфлікти між етнічними та релігійними
групами, що порушує права на мирне співіснування. - моральні збитки.
Хибні звинувачення завдають моральної шкоди, сприяючи стигматизації як
єврейської, так і української громади.
Правові механізми захисту та компенсації:
- Законодавство України
- Конституція України (Стаття 68) гарантує захист честі та гідності
громадян, що може бути основою для позовів щодо захисту від наклепу та
дезінформації [1]. - Кримінальний кодекс України (Стаття 161) передбачає відповідальність за
розпалювання міжнаціональної ворожнечі та дискримінацію, що може бути
застосоване до осіб, які поширюють неправдиві чутки[2]. - Закон України «Про захист персональних даних». Цей закон може
використовуватись для захисту від розповсюдження неправдивої інформації,
спрямованої на дискредитацію окремих осіб чи груп[3]. - Закон України «Про доступ до публічної інформації»: забезпечує доступ
до офіційної інформації, що може допомогти у спростуванні дезінформації[4].
- Законодавство Євросоюзу
- Хартія основних прав Європейського Союзу (Стаття 1, Стаття 21)
закріплює право на гідність та забороняє дискримінацію, що може бути
використане для правового захисту постраждалих[5]. - Директива № 2000/43/ЄС Ради ЄС, що імплементує принцип рівного
поводження з людьми, незалежно від їх расового або етнічного походження [6]. - Рамкове рішення 2008/913/ПВД Ради про боротьбу засобами
кримінального права з окремими формами і проявами расизму та ксенофобії за
допомогою кримінального права закликає до кримінальної відповідальності за
розпалювання ненависті, що є актуальним для юридичного переслідування
розповсюджувачів дезінформації[7]. - Загальний регламент ЄС про захист даних (GDPR): Забезпечує захист
персональних даних та право на виправлення неправдивих даних, що може
бути використане для боротьби з дезінформацією[8].
Всі ці правові механізми захисту прав людини та її гідності, начебто,
повинні забезпечувати свободу особистісного вибору та необмежений доступ
до інформації, особливо у 21 столітті, з появою різних інформаційних сайтів та
месенджерів
Висновок. В умовах дезінформації права людини можуть бути порушені,
що потребує застосування правових механізмів захисту та компенсації. Закони
України та Євросоюзу надають юридичну основу для захисту постраждалих
громад та потребують їх активного застосування у подібних випадках. Спільні
зусилля національних та міжнародних правозахисних організацій, а також
релігійних спільнот можуть сприяти відновленню справедливості та
забезпеченню захисту прав людини.
Список літератури:
- Конституція України : від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР : станом на 1 січ.
2020 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text (дата
звернення: 18.09.2024). - Кримінальний кодекс України : Кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-
III : станом на 7 верес. 2024 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-
14#Text (дата звернення: 18.09.2024). - Про захист персональних даних : Закон України від 01.06.2010 р. № 2297-
VI : станом на 27 квіт. 2024 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2297-
17#Text (дата звернення: 18.09.2024). - Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13.01.2011 р.
№ 2939-VI : станом на 8 жовт. 2023 р.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2939-17#Text (дата звернення:
18.09.2024). - Хартія основних прав Європейського Союзу : Хартія Європ. Союзу від
07.12.2000 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_524#Text (дата
звернення: 18.09.2024). - Директива № 2000/43/ЄС Ради ЄС, що імплементує принцип рівного
поводження з людьми, незалежно від їх расового або етнічного походження :
Директива Європ. Союзу від 29.06.2000 р. № 2000/43/ЄС.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_a65#Text (дата звернення:
18.09.2024). - Рамкове рішення 2008/913/ПВД Ради про боротьбу засобами
кримінального права з окремими формами і проявами расизму та ксенофобії :
Рішення Європ. співтовариства від 28.11.2008 р. № 2008/913/ПВД.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_a86#Text (дата звернення:
18.09.2024). - Регламент Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2016/679 від 27 квітня
2016 року про захист фізичних осіб у зв’язку з опрацюванням персональних
даних і про вільний рух таких даних, та про скасування Директиви 95/46/ЄС
(Загальний регламент про захист даних) : Регламент Європ. Союзу від
27.04.2016 р. № 2016/679. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_008-
16#Text (дата звернення: 18.09.2024).
Leave a Reply